Історія села

«Моя маленька Батьківщина»

Де п’янко пахне липою

Щороку ранньою весною,

Розкинулось моє село

Над Стримбою – рікою.

З усіх сторін оточене

Гаями та лісами,

Красується моє село

Ще й пишними садами.

Щасливі люди тут живуть,

Що вміють працювати,

Збирати в полі врожаї,

Співати, мріяти й кохати.

За обрій сонечко зайшло,

Щоб відпочити до світанку,

Чарівна пісня над селом

Лунає аж до ранку.

Село моє — любов моя,

Як весело тут жити,

Твою нев’янучу красу

Повік не розлюбити.

Де п’янко пахне липою

Щороку ранньою весною,

Розкинулось моє село,

Що зветься Липівкою.(вчитель Липівської ЗОШ І-ІІІ ст.. М.Луцан)

Села як люди. Кожне з них різне, кожне має свою автобіографію і разом з тим лише йому притаманну візитну картку – історичні місця, пов’язані з подіями сивої давнини. Пам’ять про події минулого живе і досі серед нашого народу. З легенд, переказів до нас промовляє рідна історія. Ці народні перлини – живі свідки давніх часів.

 

 

Шукай, досліджуй і вивчай

Свій дорогий і рідний край

Запам’ятай: минулому немає вороття,

Та й без минулого немає майбуття.

Найперша письмова згадка про село Липівка є в документах 1399 року. Але у 1349 році Галичина перейшла під владу Польщі. Тому вважають, що село засноване після 1349 року і має польське походження.

На крайньому південному заході Тисменицького району Івано-Франківської області, на рівнинній місцевості знаходиться село Липівка, до складу якого входять ще два села (донедавна хутори) Студенець та Нова Липівка. Географічні координати центру села Липівки: 48 47 53 нн.ш. і 24 45 51 сх.д.

Це єдине село в Тисменицькому районі, яке по розміщенню належить до розсіяного типу. Через село проходить головна вулиця, від якої відходить головна вулиця, від якої відходять бокові вулиці, які потім вигинаються і розгалужуються. Тому протяжність села з півночі на південь становить близько 15км, а з заходу на схід близько 8 км. Площа села Липівка становить 2496,5 га. На півночі на відстані 2 км від села Липівки знаходиться село Марківці. На північному сході від села Студенець знаходиться на відстані 1 км село Одаї. На схід від села Липівки знаходиться село Слобідка. На південному сході на відстані 2 км від села Нова Липівка знаходиться село Ворона. На південь від села Липівка знаходиться село Виноград.

На південному заході від села Липівки на відстані 1км знаходиться село Камінна. На захід від села Липівки на відстані 2 км знаходиться село Братківці. Село Липівка лежить на південному заході Івано-Франківської улоговини і чітко простежуються межі села в напрямок Село Липівка знаходиться на південному заході від районного центру, м. Тисмениця, на відстані 16 км. Від обласного центру, міста Івано-Франківська, село знаходиться на відстані 22 км, у напрямку на південний схід.

 

Розташування села досить зручне. По околицях села проходить межа з Надвірнянським та Коломийським районами. Село розміщене на розвилці залізничних доріг на Коломию (2 км від центру села до станції Марківці) та Надвірну (5 км до станції Братківці). Воно має зв’язок з районним та обласним центрами по шосе. З обласним центром зв’язане також залізницею Львів-Чернівці, яка проходить біля села.

Вигідність фізико-та економіко-географічного положення сприяє його розвитку на південь, південний схід і схід, де починається підвищення Передкарпатської височини. Природною межею між селами Липівка і Братківці є ріка Унява, яка протікає через урочище Монастир (Липівка). В північному напрямі від села – Івано-Франківська улоговина поступово знижується і природніх меж між селами Липівка і Марківці немає. Тут проходить ізогіпса 280 м над рівнем моря.

Річки села Липівка належать до басейну Дністра. Річка Дністер протікає через Тисменицький район на крайньому північному сході.

Ріка Бистриця Надвірнянська з’єднується з Бистрицею Солотвинською біля с. Вовчинець і впадає в Дністер.

Річка Ворона впадає в річку Бистрицю біля с. Вовчинець. Вона поділяє Тисменицький р-н на дві частини: Бистрицько – Тлумацьке Опілля і Передкарпаття. Річка Ворона бере початок на Прикарпатті. Річка Ворона має дві ліві притоки – Рокитну і Стримбу, які протікають через села Липівку, Одаї, Марківці і Хом’яківку.

Річка Стримба,яка протікає через Липівку має дві притоки – Уняву та Оленку. Річка Рокитна має дві притоки – Полінську і Липівку (Лінувку).

Річка Стримба бере початок з однойменного села Стримба в Карпатах. Довжина річки приблизно 35 км. Дно річки покрите галькою, піском і іншими крихкими наносами. Русло річки звивисте. Береги річки мало підвищені, вздовж берегів ростуть вільхи і верби. Річка неглибока-20 см.

Річка Рокитна немає постійної течії. В деяких місцях пересохла. В селі тече у вигляді струмка-теплиці. По берегах річки ростуть вільхи та верболози. А за селом ця річка повністю пересохла. Залишилася улоговина від русла, яку називають Рокитина, де випасають худобу.

Решта струмків – Липівка, Полінські, Оленка, Унява незначні. Вони пересихають, не постійні. Їхнє дно замулене. На берегах ростуть вільхи та верболози. Ці річки – струмочки є рівнинні, починаються з підземних джерел за селом, крім Уняви. Липівка і Полінські беруть початок на південному сході, Оленка – на південному заході. Унява тече до нас з заходу, із села Братківці.

На території села також є штучні ставки. Деякі з них залишилися з минулих часів. Наприклад: урочище Кругольня мала польські ставки, які є діючі дотепер, урочище Монастир має старі монастирські ставки, які теж є діючі. Частина ставків створена штучно. Це ставки на хуторі Мельники, в селі Нова Липівка та на території оздоровчого табору «Мрія». Це колишні кар’єри з яких брали глину, пісок і гальку на будівництво. Кар’єри заповнили водою і утворилися штучні озера.

Територія сучасної Івано-Франківської області почала заселятись понад 100 тисяч років тому. Існує думка, що дуже давнє поселення було в районі хутора Мельники. Ще перед другою світовою війною археологічні розкопки цього місця проводив український археолог Ярослав Пастернак. Були свідчення про те, що село існувало ще в до князівську добу (виявлено скарб мідних римських монет ІІ – ІІІ ст. н .е.).

Першою згадкою про село Ляцьке (так до 1946 р. називалося село Липівка) довгий час вважався 1457 рік. Але академік В. Грабовецький у своєму дослідженні подає першу згадку про село Ляцьке (біля Старих Кривотул) під 1401 роком. Львівський історик Петро Сіреджук , дослідження якого про заселення Прикарпатського краю носять науковий характер, на основі виявлених документів вважає 1399 рік датою заснування села.

 

В 1349 році Галичина перейшла під владу Польщі. Тому вважають, що село засноване після 1349 року і має польське походження. Згідно «Словника староукраїнської мови XIY -XY ст. слово ляцький означає польський, ляцька земля -королівсво Польщі. Це підтверджує краєзнавець М. Миронюк. На польське походження назви і походження села вказує історик Мирон Кордуба у своїй праці « Що кажуть нам назви осель». Це означає, що село населяла українська та польська шляхта.

Перші відомості про життя села і його жителів вдалося відшукати тільки на XY ст. В основному це судові позови жителів села, передача земельної власності чи продажу майна. Особливістю в розвитку села Ляцьке в період XY -XYII ст. було те, що через село проходив стратегічно важливий шлях. Про цей шлях у своєму дослідженні пише М. Гільтайчук «..Цей шлях веде з України до Дністра на Нижнів, Тисменицю, Марківці, Ляцьке-Шляхецьке, Камінну, Надвірну і через Карпати на Закарпатську Україну. Цим шляхом проходили в сторіччях різні полчища від монголо-татарських до московсько-польських та інших нам «милих» сусідів.» Цей період характеризується поневоленням селян, панщиною, повною залежністю від дідичів, в селі главенствує польська та українська шляхта. Село було дуже відстале.

В 1772 році Галичина переходить під владу Австро-Угорщини. Селяни села Ляцьке теж склали присягу імператриці Марії Терезії. З приходом на австрійський престол Иосифа II відбулися зміни в селянському житті. Патентом від 05. 04.1782 року скасували залежність селян від дідичів і надали їм право переселятись, одружуватись, обирати професію без згоди. Патент від 16.06.1786 року обмежив панщину до 3 днів на тиждень. Було зроблено опис всіх населених пунктів Галичини (Иосифська метрика). Опис села Ляцьке був здійснений у 1787 році. З цієї метрики ми дізнаємось скільки дворів у селі, з яких родин складається село, скільки у селі земель, скотини, а також назва урочищ, які існували – Діброва, Круги, Лебедівка, Монастир, Ласки, Царинка, Забереж, Барилівка, Могилка, Студенець. У 1792 році цісарем , а згодом

 

 

Імператором (1804) став Франц І. У 1820 році за його наказом роблять досконалий опис населених пунктів Галичини (Францисканська метрика).

Читаючи цю метрику, ми довідуємось, що в селі Ляцькім вже є німецька колонія, яка називається Сітанерівка, від власника польського двору Готфріда де Сіттацера. Зараз це територія села Нова Липівка. 16.05.1848 р. був виданий урядовий циркуляр про скасування панщини в Галичині. В центрі села була закладена Хрест-фігура і обсаджена 5 липами. У 1985 р. липи було знищено через розширення дороги.

У селі була однокласна школа. Було створено позичкову касу для селян на придбання землі чи іншої потреби. У 1865 р. біля села Ляцьке (на півночі) виникає присілок Долішні Городи, який є і зараз. Він виник під час будівництва

залізниці сполученням Львів-Чернівці, яку було розпочато у 1865 році і закінчено у 1866 р. Тут працювали безземельні й малоземельні селяни навколишніх сіл, які змушені були шукати роботу . От вони й оселились ближче до цього місця. Назва присілку означає, що ця територія знаходиться ніби в долині, від чого і похідна – Долішні городи. На 1884 р. зроблено детальний опис села Ляцьке – Шляхецьке. З цього опису ми бачимо, що село Ляцьке знаходиться в повіті Тлумацькім, 22 км на південний захід від Тлумача, 16 км. на південний захід від Тисмениці, 12 км на північний захід від станції Отинія, на північний захід лежать село Братківці, на північ-село Марківці, на схід-село Слобідка, на південний схід-село Ворона, на південь-Виноград, на південний захід-село Камінна. Власність села становила 1515 моргів орної землі, лугів і городів.2076 моргів, пасовищ 610 моргів, 1098 моргів лісу. На 1880 р. було 316 будинків, 1509 жителів.

З початком XX століття в селі значно збільшилась кількість жителів. На початку 1907 року в селі проживало 2423 жителів, з яких 1246 чоловіків і 1182 жінки. На цей час в селі проживало 214 німців, 384 поляки, 1829 українців. Розвиток господарства в селі характеризується землеробством і тваринництвом. У 1910 р. були засновані перші господарсько – споживчі кооперативи

 

 

«Самопоміч» і «Відродження». На цей час була трикласова школа. З 1896 р. до 1939 р. в селі працює читальня «Товариства ім. М. Качковського». А з 1906 р. по 1939 р. працює читальня товариства «Просвіта». Перша світова війна не

минула наше село. Лінія фронту проходила через села Ворона і Камінна, поблизу хутора Сітанерівка. В цей час багато людей покидає свої домівки-добровільно або примусово. Багато людей не повертаються додому. У 1919 р. Галичина знову окупована Польщею. У 1920 р. в селі поширився тиф, не вистачало їжі. На 1921 р. в селі проживало 2500 людей. За даними адресової книги у 1925-1927 pp. в селі трохи покращились умови життя. В селі була своя акушерка, ковалі, столярі, шевці, діяло три млини. Всі млини були водяними. У селі було дві олійні, цегельня, п’ять магазинів. У 1929 р. було закладено будівництво польського клубу «Дому стрілецького». Закінчили будівництво у 1938 р. Зараз в цій будівлі розміщується виконавчий комітет села, пошта, Народний Дім, ФАБ.

В цілому найбільше жителів у селі Ляцьке – Шляхецьке проживало на 1 січня 1939 р. -3070 людей. З них – 2490 українців, 50 поляків, 300 латинників, 80

євреїв, 150 німців. У 1939 р. Галичина відійшла до Радянського Союзу. А в 1938 р. люди почали виїздити в інші країни, як бідні так багаті. На основі багатих господарств було створено в селі два колгоспи ім. Сталіна та ім. Тимошенка. У 1940 р. відкрили ФАБ. 1 вересня 1939 р. почалася Друга світова війна. Багато людей загинуло в цій війні і після неї. Післявоєнні роки були дуже складними. Це не тільки голод, холод, але й примусове переселення людей. У 1939 р. всі німці з хутора Сітанерівка виїхали до Німеччини. А в повоєнні роки, в результаті сумнозвісної операції «Вісла» в колишню колонію переселили лемків. Хутір став називатись Лемки. У 1939 р. село Ляцько – Шляхецьке одержало назву Підгір’я.

Президія Верховної Ради РСР своїм Указом від 7 червня 1946 р. з метою збереження історичних та уточнення існуючих найменувань перейменувала назву села на Липівку. Ця назва існує дотепер.

 

 

У 1950 році два колгоспи було об’єднано в один імені Сталіна. А в 1961 р. на загальних зборах колгоспників, його було перейменовано в колгосп 1-ше Травня. А в 1993 р. колгосп 1 – Травня перейменовано на селянську спілку «Нива».

Зайшовши на північний схід села, вийшовши на горб, який на селі називають Зруб, Двір повертаєшся – і перед тобою розкривається мальовничий краєвид села. Стоїш, роздумуєш і згадуєш розповіді старожилів про те, що саме на цьому місці був розташований великий панський двір «фільварок». Десь ген – ген у далині видніється купол старої церкви, поруч виблискує на сонці купол вже нової церкви. Неподалік у високих старих липах заховався римо -католицький костел. А довкруги видніється ліс.

При в’їзді в село Липівка зі сторони села Братківці з лівої сторони впадає в очі ліс, який вабить своєю красою. Ця місцевість, оповита серед мешканців села чи не найбільшою кількістю легенд. Ось одна із них.

«Який важкий цей битий шлях. Кілька тижнів ідуть троє монахів із Поділля на Галич. Піт з курявою заливає очі. Сонце пече немилосердно. Так і хочеться

відпочити в зеленій гущі лісів і напитись спраглими устами водиці. Спрага і втома звернули мандрівників убік річки Ворони. Прохолода лісів манила далі від людської суєти. І ніби сила прибавилась у ногах, і щось невідоме тягнуло у

ці дрімучі дубові ліси. Раптом перед монахами розкинулась прекрасна зелена долина, де з великим шумом вливалась друга ріка. Через деякий час перед ними відкрилась мальовнича картина . В Стримбу вливалась ще одна річка. Така вона тиха , така вона прозора , і ніби кликала до відпочинку. А обіч берегів пишно плавали дикі лебеді. І нарекли монахи цю річку Лебедівка. Підійшли монахи до джерела , щоб напитися джерельної води і відпочити. Спів пташок і шум велетенських дубів заколисав їх. І прийшов до них глибокий і благодатний сон. Раптом монахам приснився диво – сон. Над джерелом засяяв образ Матері Божої з Дитятком на руках. Цей образ випромінював дивне почуття,

 

 

 

незбагненну силу, яка кликала до чогось цікавого. І вирішили монахи побудувати біля цього джерела монастир на славу Божу. Піднявся серед цього

дрімучого лісу монастир зі церквою по середині. Потягнувся люд до цілющого джерела.

Хтось напився водиці з нього, інший відчув в тілі силу і полегкість на душі. Поступово монастир почав розширюватись.

Вабила красою і церква, яка була побудована у 1700 році з дубових колод. Ще сьогодні можна побачити місце де стояла церква. Це підвищене місце овальної форми. Насип навізний, бо зустрічається каміння в грунті на тому місці, де стояла церква. Навколо церкви було липове насадження. Вони і зараз є серед густих грабів і дубів. На захід від церкви йде насипна дорога до святого джерела – кринички. Обіч цієї дороги тягнулася алея дубів – велетнів. Тільки один дуб на сьогодні зберігся біля джерела. Цей велетень ніби розказує про давню історію нашого села. В даний час біля святого джерела проходять святкові відправи. 2004 року жителі села під велетенським дубом встановили статую Матері Божої.

Церква простояла у лісі після закриття монастиря ще чотири роки. Згодом для зручності люди перенесли церкву на нове місце. Це було у 1728 році. Місце на яке перевезли церкву у селі, було спеціально підготовлене. Церкву покляли на навізному підвищенні, яке чітко видно і зараз. Хочеться зазначити, що сучасний стан церкви не відповідає її первісному вигляду. Так, вона була менша за розмірами. В 1908 році до церкви Воскресіння Хрестового було прибудовано нову захрестію. Церква була покрита гонтою, а вже, ймовірно , коли добудовували захрестію , покрили дах бляхою. Нижній дах церкви був перекритий бляхою вже аж у другій половині двадцятого століття. Про те, що церква не була зібрана на новому місці у своєму початковому вигляді, свідчить і той факт , що на дубових колодах спостерігаються зарубини, які не мають спеціального призначення. На жаль, – про будівництво самої церкви і її майстрів нам нічого не відомо. Згідно зі спогадами Кукудяка Якова, десь в

 

 

сорокових роках, коли на центральній бані поправляли хрест, то під ним знайшли записку на телячій шкірі, де було записано, що цей хрест уложив

майстер Антонюк. На березень 1896 року знаходимо майновий опис церкви, в якому повідомляється про те, що стиль церкви візантійський. Стан церкви середній. У церкві є три олтарі з антимінсами, чотири чаші, одна пушка, дві лижечки. Церква має п’ять дзвонів. Священник має сімнадцять фелонів. Церква асекурована на дві тисячі шістсот золотих римських, дзвіниця асекурована на

тисячу золотих римських і знаходиться в доброму стані. В 1889 році парохом на парафії був отець Павло Герасимович. Селяни належали до греко – католицької конфесії. На цей рік в селі проживало 1570 чоловік. З 1897 по 19ІЗ рік парохом села був Йосип Кустинович. Дяком у цей час був Леон Сковоронский, паламарем Ілля Равлюк, провізорами були Микола Данилець, Василь Осташ, Іван Гільтайчук.

У свій час парохом села був отець Анатолій Майковський, який приїздив з сусіднього села Ворона. Десь до 1925 року парохом був отець Анатолій Сіренький.

З кожним роком населення села збільшувалось. Станом на 1925 рік в селі проживало 2280 греко – католиків. Починаючи з 1925 року парохом був отець Олексій Гребенюк. Він народився в селі Бровари Тернопільської області. Дяком у церкві на той час був Гаврило Баворовський. Паламарем був Іван Нестерук.

З 1947 по 1965 рік парохом в селі був отець Євстахій Нога. Він майже не вникав у просвітницьку роботу, бо церква в цей час заборонялася.

Щоб церква була діючою, священник змушений був змиритися з цим становищем. Адже саме в цей час почалося тотальне знищення церков та пам’ятників.

Пізніше парохом села був отець Богдан Шкурган, який намагався пожвавити роботу серед парафіян. Але через переслідування та певні утиски в 1972 році залишив парафію.

 

 

 

Найбільше пропрацював парохом в селі отець Нестор Рашкевич. За двадцять п’ять років свого перебування в селі зробив багато корисних справ. Саме за нього у 1992 році була виготовлена документація і залитий фундамент на нову

церкву. Яка була відкрита 26 листопада 2000 року. На відкриття церкви був запрошений єпископ – ординарій Станіславської єпархії Софрон Мудрий.

Обережно відкриваємо двері старої церкви. Потрапляємо ніби в прадавню епоху, епоху сивої давнини. Насамперед звертаємо увагу на іконостас. Коли уважно придивитися, то побачимо, що це дуже раннє виконання. Центральні ікони майстерно написані на суцільних липових дошках. Фон ікон майстерно вирізьблений. Обличчя святих написані в аскетично – суворому стилі. Навколо лиця сяє німб старовинної позолоти. На щастя, реставратори не торкнулися обличь святих. Очевидно, якась сила не дозволила їм поправити цей шедевр. З досліджень відомо , що техніка написання на дошках і в Візантійському стилі виникла десь в одинадцятому – дванадцятому століттях. Сам іконостас виконаний в рослинно – квітковому стилі. Це все скомпоновано в дерев’яних

колонах, багато різьблених квітів з листочками. Верхню частину іконостасу завершують різьблені вазони і ангели.

Підходимо до найціннішої ікони, де змальовано святе місце монастиря. Зараз вона висить біля престолу оздоблена багатою рамою. На полотні бачимо чудову монастирську природу. Голубе небо, зелений лубовий ліс. Серед лісу тече дже-рельна вода. А над усім цим витає образ Пресвятої Діви Марії з Дитятком на

руках. Під нею — напис церковнослов’янською мовою «Цей рід шукаючих Господа». Цікаво те. що ця ікона коронована. На головах Діви і сина майстерно зроблені золоті корони з дорогими каменями, які виготовлені у 1887 році на кошти  Панельки Матковської. Як відомо, коронувалися тільки чудотворні ікони. Саме ця ікона і є чудотворною.

За переказами, три рази ікона чудом поверталася в монастирську криницю, де плавала на ясних водах джерела. Селяни знову і знову повертали її з торжествами до нового місця.

 

 

Минають роки, спливають століття, але дорога до джерела не заростає. Людей кожен рік тягне до цього святого місця. Щороку, шостого липня, ввечері, церковний дзвін кличе людей у похід до криниці. І горять свічки у цьому святому місці де колись стояв престіл прадавньої церкви.

У 1992 році почалося будівництво нової церкви. Вісім років тривало будівництво. І у 2000 році церковний дзвін сповістив про відкриття нового храму.

Вже десь на початку XX ст. колоністи німецької колонії Сітанерівка збудували при в’їзді в колонію з правого боку німецьку дерев’яну кірху, яка збереглася до сьогодні. Зараз її реставрують.  Як свідчать старожили, навпроти церкви була дзвіниця з чудовим дзвоном, якого було чути аж у сусідні села. Дзвіниця та дзвін до сьогодні не збереглися.

З невимовним трепетом споглядаємо ми зараз на ці унікальні пам’ятки старовини. Вони криють у собі дух наших предків, таємницю багатьох поколінь наших родів, котру ми сьогодні намагаємось відкрити. Як багато вони ховають у своєму святому мовчанні.

На території села Липівка в теперішній час налічується шість капличок.

У кожній з них своя маленька історія, пов’язана з історією роду, що її освячував.

Навпроти школи височіє костел. В архівних фондах віднайдено метричну книгу костелу з села Ляцьке – Шляхецьке, яка велася з 1872 року. Напевно, саме в цьому році і було завершено будівництво костелу. З правої сторони костелу була дзвіниця, яка на жаль, до наших днів не збереглася. Костел цей був римо – католицький. У 1939 році діяльність костелу була припинена.

За часів незалежності костел було відреставровано. Зараз у цьому приміщенні займається недільна школа, в якій навчаються учні школи, збирається християнська молодь на молитву-вервичку.

 

 Чудотворна ікона липівської Божої Матері.-070_1~1

 

Advertisements